Здоров’я – найвища цінність, а медичні працівники – це справжні ангели-охоронці нашої громади. Цей розділ присвячений тим, хто стояв на варті нашого благополуччя, лікував і рятував життя, виявляючи професіоналізм, милосердя і самовідданість. Тут ми згадуємо видатних лікарів, медсестер та всіх, хто своїми знаннями і турботою робив наше життя безпечнішим і здоровішим.

На варті людського життя

Історія Великодальницької лікарні

У першій половині XIX століття занедужати для жителя Великого Дальника було важким випробуванням. Медична допомога залишалася розкішшю: лікаря доводилося з надією чекати з далекої Одеси, або ж сам хворий, долаючи важку дорогу, вирушав до міської лікарні. Часто цей дорогоцінний час ставав фатальним. Проте прагнення захистити здоров'я громади поступово змінювало історію. Перший провісник майбутньої оздоровниці з'явився у 1893 році, коли місцевий прийомний покій розширили до шести ліжок. Проте тулився він у занедбаному, зовсім непристосованому приміщенні, колись купленому з торгів у німецького колоніста. Будинок майже наполовину врізався у землю, через що стіни пробирала постійна важка вологість, а в кімнатах панувала холоднеча.

Початок нового століття приніс втрати — у 1901 році від палаючого запалення легень передчасно пішов із життя самовідданий фельдшер С. Н. Урфалоп. Але вже у 1902 році Дальницьку медичну дільницю очолив чоловік надзвичайної долі, видатний лікар і затятий державний діяч Іван Львович Липа.

Світильник невгасимий: Іван Липа

Народився майбутній засновник лікарні 24 лютого 1865 року в Керчі. Навчаючись на медичному факультеті Харківського університету, він разом із однодумцями у 1891 році біля могили Тараса Шевченка в Каневі склав святу присягу — присвятити життя національному та соціальному визволенню України. Так народилося таємне «Братерство тарасівців». За цю праведну боротьбу Іван Липа зазнав арешту, провів понад рік у в'язниці та був відрахований. Освіту завершив аж у Казані, а царська таємна поліція неухильно переслідувала його аж до 1917 року, змушуючи постійно змінювати роботу.

Прийнявши у 1902 році занедбану медичну спадщину в Дальнику, Іван Липа негайно забив на сполох. У тогочасному звіті міської управи він прямо писав: «Будівля стара, холодна, сира... абсолютно непристосована для лікарні». Щоб зрушити глуху до прохань владу, лікар з 1903 року під різними псевдонімами розгорнув гостру викривальну кампанію на шпальтах газети «Южное обозрение». Він переконував суспільство, що будь-яке зволікання гострим болем відзивається на місцевому населенні. Очолюючи величезну приміську дільницю із 17 населених пунктів, Іван Липа виборов для лікаря єдиний транспорт — коня з бричкою, аби встигати до кожного хворого. У 1904 році, виступаючи перед Нарадою лікарів, він відверто кинув виклик системі: «Дальницький прийомний покій — це ганьба для всієї нашої організації!»

Того ж року Нарада одноголосно ухвалила рішення будувати нову лікарню за кошт Одеси. Проте бюрократичні папери дивним чином «загубилися» на шляху до Міської думи. Почалися важкі випробування. У 1905 році проти лікаря розгорівся наклеп, інспірований тимчасовим фельдшерським персоналом. Ті таємно приймали пацієнтів в аптеці, сіяли недовіру до лікаря, звинувачували його у використанні єдиного коня та навіть сфабрикували скарги. Відповіддю на підлість став небачений акт народної любові, а саме, обурені мешканці Дальника написали колективного листа до міської управи на захист свого лікаря, під яким скріпили свої наміри 335 підписів. Спеціальна комісія, що прибула з Одеси, виявила, що селяни свідчили проти лікаря під тиском. Наклепників негайно звільнили, а комісія остаточно підтвердила: Дальнику конче необхідна нова лікарня.

Навесні 1906 року за проханням Міської думи постав масштабний архітектурний проєкт. Його автором став близький соратник Івана Липи по одеській «Просвіті», відомий архітектор Федір Нештурха (Нештурх). Це було передове медичне містечко: головний лікарняний корпус, затишна кухня, лазня, пральня, дезінфекційне відділення. За наполяганням медиків тут звели ізолятор на 16 місць, а саму територію обнесли міцним муром та прикрасили живим зеленим садом.

У червні 1907 року лікарня відчинила свої двері. Вона стала порятунком для величезної дільниці: від Андріївського Лиману, Фонтанів, навколишніх Балок (Великої і Малої Фоминих, Бурлачої) до Усатового, Нерубайського, Сухого Лиману та самого Дальника. Іван Липа самовіддано працював тут до 1912 року, аж поки не переїхав до Одеси заради навчання сина Юрія — майбутнього видатного лікаря, письменника та мислителя.

Сучасники згадували Івана Львовича як людину лагідної вдачі та надзвичайної емпатії до чужого горя. Навіть під час вечері з друзями, зачувши тривожний дзвінок, він брав лікарське приладдя і, забувши про втому, поспішав крізь ніч до недужої дитини. Згодом бурхливий 1917 рік привів його на вершини державотворення: він був комісаром Одеси від Центральної Ради, лікарським інспектором за гетьмана Скоропадського, а за Директорії — Міністром культів і віросповідань, де на початку 1919 року підписав закон про створення Української автокефальної православної церкви. На еміграції він встиг короткий час очолити Міністерство охорони здоров'я УНР. Світло милосердя у заснованій ним лікарні не згасало ніколи — шпиталь продовжував рятувати людей навіть у криваві роки Громадянської війни.

Нова епоха принесла розширення. У 1948 році в селі запрацювала перша аптека, а згодом лікарня збагатилася власним пологовим відділенням, де з'являлися на світ нові покоління дальничан. Наприкінці 1960-х заклад піднявся на новий рівень — тепер він налічував 50 ліжок, а очолював його легендарний хірург Лев Аронович Клейнерман. Його двадцятисемирічна праця стала синонімом безмежної відданості, а односельці з поваги неодноразово обирали його своїм депутатом.

У сімдесяті роки лікарня вже мала 74 ліжка та потужний колектив із 80 фахівців під керівництвом Р. Ю. Заміховського, який тримав медичне кермо протягом 15 років. Справжнім тріумфом громади стало відкриття у 1976 році нової, оснащеної за останнім словом техніки поліклініки, здатної приймати до півтори сотні пацієнтів за зміну. Ця будова стала символом єдності: її зводили спільними зусиллями місцевих радгоспів «Дружба», «Хаджибейський», «Мирний» та колгоспу імені Чапаєва.

Наприкінці 1970-х тут уже працювала ціла плеяда медичних світил — 18 лікарів та 142 працівники середнього персоналу. Імена терапевта М. Б. Лехтмана, гінеколога Я. С. Найгуза, невропатолога М. М. Креймера, педіатрів В. Я. Яковлевої та Т. М. Батракової, отоларинголога Б. І. Федоровича вписані в літопис села золотими літерами. Тоді ж у колектив влилася талановита молодь: невропатолог В. І. Добровольська, терапевт К. Г. Кушніренко, хірург О. О. Гарелін. Про таких майстрів у народі кажуть: «Їхніми руками править Бог». Вони повертали людям радість життя тоді, коли надія майже згасала.

З глибокою схиленістю Дальник згадує і тихий, але неоціненний подвиг медичних сестер, акушерок та фельдшерів, які дарували пацієнтам своє душевне тепло. Серед них:

М. К. Шестопалова, Г. П. Мірошниченко, О. М. Белик, Н. Д. Стоянова, Г. Л. Савранська;

М. П. Латій, Н. Г. Філіпченко, О. М. Бесєдіна, Є. С. Самойленко;

Н. Ф. Дерев'янко, Г. Ф. Дугова, К. М. Ведутенко, Н. Г. Туз;

Ю. Г. Макаренко, С. А. Панайот, В. І. Недибалюк, Г. С. Яремковська;

Н. Ф. Артемова, М. А. Бриль, А. А. Maленко, Н. Я. Федишина;

В. А. Острова, Є. О. Мотричко, І. М. Карпенко.

На зламі вісімдесятих та дев'яностих років охорону здоров'я краю підхопила нова генерація лікарів, чий високий професіоналізм визначив майбутнє медицини всього району: А. Н. Грабко, Г. В. Горносталь, І. С. Романенко, Т. М. Маковецька, Т. Б. Ковальчук, М. І. Хіміч, А. Я. Александрук, Т. Б. Алексейчук, В. Г. Бірюкова, А. Т. Яровий, Л. О. Ярова, О. Г. Порохов, О. Г. Козир.

Змінювалися часи й очільники закладу: з 1979 по 1986 рік посаду головного лікаря обіймав О. О. Гарелін, а з 1987 по 2002 рік естафету відповідальності перейняв М. І. Хіміч.

Новітня сторінка в літописі лікарні розпочалася у 2002 році, коли керівне кермо колективу взяв у свої руки І. А. Бандурко. Під його орудою у вересні 2007 року медичний заклад зустрів свій величний ювілей — 100-річчя від дня заснування, озираючись на віковий шлях милосердя та звитяги. Хоча на початку 2000-х років у пресі з’являлися спроби поставити під сумнів професійну бездоганність Івана Липи, одеські науковці дали рішучу відсіч фальсифікаціям архівних документів. Символом честі, гідності та визнання його вагомого внеску в історію села стала меморіальна дошка, урочисто відкрита у 2007 році. Тепер його світле ім'я назавжди лишилося увіковіченим у цих стінах.

Початок XXI століття ознаменувався масштабним відродженням закладу. Протягом п’яти років після вікового ювілею у лікарні закипіла велика робота: було проведено капітальний ремонт терапевтичного, дитячого, неврологічного та гінекологічного відділень, а також повністю оновлено поліклінічний корпус. Визначною подією стало відкриття сучасного відділення швидкої допомоги, яке відтоді безперервно, вдень і вночі, приймає екстрені виклики. Постійне оновлення інструментарію та апаратури суттєво зміцнило матеріально-технічну базу лікарні.

Станом на 2013 рік Великодальницька дільнична лікарня — це потужний, модерновий медичний осередок, що стоїть на захисті здоров’я понад одинадцяти тисяч пацієнтів. Разом, як єдиний злагоджений механізм, тут працюють 130 висококласних співробітників. На варті людського життя цілодобово діють терапевтичне відділення на 30 ліжок, неврологічне на 20 ліжок, гінекологічне на 10 ліжок, а також затребуваний денний стаціонар.

Невіддільною частиною цього цілющого простору є розташована на території закладу аптека. Її історія та авторитет нерозривно пов'язані з ім'ям О. В. Анцифрової — фахівця найвищого ґатунку та дивовижної, світлої людини, яка тривалий час очолювала цей аптечний осередок, даруючи односельцям не лише ліки, а й щиру підтримку та добре слово.

Надійні бастіони громад – сільські ФАПи

Історія медичного служіння Великодальницького краю була б неповною без згадки про його невтомні «капіляри» — фельдшерсько-акушерські пункти у селах громади, які десятиліттями залишалися найближчою лінією оборони проти хвороб та вчасно приймали виклики долі.

Важливою віхою в розвитку сільської медицини стало відкриття фельдшерсько-акушерського пункту в селі Петродолинське. Створений для того, щоб наблизити кваліфіковану допомогу до кожної домівки, цей пункт перетворився на справжній оплот здоров'я для місцевих жителів.

У літопис закладу золотими літерами вписані імена видатних медичних працівників, які присвятили себе служінню людям. Багато років поспіль взірцем професіоналізму та самовідданості для односельців була Є.П. Чепуренко — завідувач(ка) ФАПу, під чиїм чуйним наглядом одужало не одне покоління жителів села.

Не менш жертовною та значущою є історія фельдшерсько-акушерського пункту села Розселенець. Попри невеликі масштаби, цей осередок відіграв неоціненну роль у житті села, адже сільський медик — це водночас і терапевт, і педіатр, і рятівник в екстрених ситуаціях.

Особливу повагу та безмежну вдячність громади заслужили видатні особистості, які тримали медичне кермо пункту:

Л.Т. Руденко, чий високий фаховий рівень та безвідмовність у будь-яку пору доби рятували людські життя під час невідкладних станів;

О.Ю. Чумак, чия невтомна праця, проведення профілактичних оглядів та щира турбота про найменших жителів села Розселенець сформували міцний фундамент здоров'я громади.

Сьогодні ці заклади первинної ланки, працюючи у тісному зв'язку з Великодальницькою лікарнею, продовжують виконувати свою благородну місію, доводячи: здоров’я людини в українському селі завжди було і залишається найвищою цінністю. Юрій Липа назвав одну зі своїх книг «Світильник невгасимий» — ці глибокі слова повною мірою характеризують як долю засновників закладу, так і жертовний шлях багатьох поколінь великодальницьких медиків.